На те, до чого Джон Керрі безуспішно схиляв США Барака Обаму впродовж трьох років,
Дональд Трамп після тривалих перемовин з Джеймсом Меттісом наважився за дві доби. США масштабно вступили в активні бойові дії на території Сирії, примушуючи сирійського диктатора Башара Асада якщо й не здати посаду — то принаймні дотримуватися бодай якихось цивілізованих норм і правил ведення війни.
59 ракет Tomahawk доправили 20 тон вибухівки до літаків, ангарів, запасів боєприпасів і радарів на аеродромі Шайрат поблизу Хомса.
Нічний удар став наслідком активних переговорів президента США з Пентагоном стосовно того, як Америка може відповісти на демонстративні й жорстокі військові злочини сирійського режиму.
При тому очільник Пентагону, «скажений пес» Меттіс не особливо й приховував способи впливу на Асада, які, на його думку, могли принести бажаний результат. Список можливостей, за чутками, складався всього з трьох пунктів — знищення системи ППО Сирії, оголошення «безпольотної зони» над територією країни і нанесення масованого удару по позиціях тих, хто відповідальний за атаку на Ідліб.
Як бачимо, Трамп обрав останній варіант. І його можна зрозуміти. По-перше, кара за божевільний злочин, вчинений асадівськими авіаторами, виглядатиме в очах світової громадськості найбільш справедливою і виправданою формою втручання у військовий конфлікт. По-друге, удар по авіабазі в нічний час загрожує меншими супутніми жертвами, ніж знищення системи ППО, декотрі станції якої знаходяться у Сирії в межах міст. І, по-третє, на відміну від гіпотетичної «операції вільне небо», мінімальним буде шанс зачепити когось непричетного до подій — чи збити російський літак, до якого кроку у Вашингтоні наразі явно не готові. Окрім того, Дональда Трампа, за чутками, просто по-людськи вразили кадри з Ідлібу, що теж могло вплинути на бажання покарати асадівців за конкретний злочин.
І нічна атака на сирійські ВПС стала однозначною дипломатичною перемогою Вашингтону. Дії США схвалили самі різні країни — Велика Британія і Німеччина, Ізраїль і Саудівська Аравія, скандинавські держави — і Туреччина. Остання, до речі, теж запропонувала «закрити» небо для асадівських «орлів». Що, окрім всього, явно натякає на скорий кінець російсько-ірансько-турецького «кооперативу», створеного для колективного «дерибану» Сирії.
Навіть Китай, сказавши щось малозрозуміле про «повагу до сирійського народу» і потребу «координувати зусилля в Сирії», удар як такий не засудив.
В списку явно незадоволених, крім Асада, значиться тільки Росія та Іран. Оце й уся міжнародна підтримка «суверенної сирійської влади», за «відкриту агресію стосовно якої» так переживає Володимир Володимирович Путін.
Переживаннями, схоже, все й обмежиться — бо навіть депутати російської Держдуми відкрито сумніваються в тому, що вся подія матиме якісь серйозні наслідки для і без того препоганих російсько-американських стосунків. Навіть візит Тіллерсона до Москви ніхто й не збирається відміняти. Звичайно, робляться ритуальні тілорухи у вигляді повернення російських кораблів до берегів Сирії і призупинення меморандуму про уникнення інцидентів у небі над Сирією але все це швидше демонстрація рішучості, а не практичні дії.
А ще нічний удар продемонстрував, що російська ППО, яка обіцяла «збивати все, що літає» у Сирії, не зробила рівним рахунком нічого для порятунку диктатора. Зокрема, комплекси С-300 і С-400, які стояли на авіабазі Хмеймім менш ніж за 100 кілометрів від місця подій, так нічого і не збили. І якщо б у випадку з літаками таке демонстративне мовчання можна було б списати на бажання «не провокувати конфлікт», то пара-трійка збитих «Томагавків» до міжнародного скандалу не призвела би, а престиж російських ракетників підняла би помітно. Але — не склалося. Чи не змогли, чи не отримали наказу — наразі не відомо.
Безумовно, одна ракетна атака не заставить Башара Асада зрозуміти свою неправоту, і переїхати зі своєї резиденції на Рубльовку. Але демонстрація військової потуги США однозначно примусить сирійського диктатора діяти, оглядаючись якщо й не на міжнародне право — то принаймні на червоні лінії, намальовані Вашингтоном. А повернення США до активної політики на Близькому Сході, де військову силу поважають далеко більше, ніж тисячі розмов про демократію, дає надію на те, що «світовий жандарм» у скорому майбутньому повернеться до виконання своїх обов’язків у повному масштабі.
Джерело
Blogger Comment
Facebook Comment